Аудіокнига Коли сонце зігріє. Книга 1. - автор Ден Галь

Був такий косяк, визнаю. Але я на ютубі я його фіксив - точно. А тут... я якось не пам'ятаю як це було, чи я залишав заявку на виправлення, чи ні. Але зараз цих багів начебто немає. Переслухав всі хвостики.

Цікавий спосіб популяризувати свою діяльність та підтримати іншого автора. Наші колективні дії стають все більш людяними. Так, обидва автора побачили вже нарешті мир, але він якийсь у обох ... дивний.) Дякую всім.

Дякую за відгук!
1) Мою історія про людей та відносини. Прикро що вам не вистачило описів світу, але, сподіваюся, що цього вистачить в 2 книзі
2) Так, я з Миколаєва. Опис Херсону вийшов сумбурним, бо я видалив багато "порожнього" при редагуванні. Повірте, воно ніяк не впливало на сюжет.
3) Я теж дуже сподіваюся на розвиток як цього жанру, так і інших від українських письменників, але... Маємо те, що маємо... Видавці не хочуть ризикувати і видавати твори з невизначеною прибутковістю.
4) Залюбки послухаю вас при нагоді, але не буду коментувати, чи ставити оцінку. Тільки якщо там 10/10. Тоді буду співати диферамби. Це принципова позиція. Мої коментарі не подобаються, бо відверто чесні.

Дякую за відгук!

Та ні, пане Валерію, трохи не так. Усі ми розуміємо, що колись їх вибачать, як з рештою, вибачили німців чи японців. І це не затягнеться на десятиліття, судячи з того, що світ дивиться на їхні злочини скрізь пальці. Нерв- не це. Нерв- те, що війна ще навіть не закінчилася, а нам вже підкидають думку про те, що "а може все ж таки...?", толеруючи какіхразніц, кацапську музику чи згадування "абломава" чи не у кожній розмові між ГГ. Одні підкидають, а інші- це ще й виправдовують, забуваючи (чи не бажаючи пам'ятати) те, про скількох таких "абломавих" міг би дізнатися світ з нестворених шедеврів української літератури, якби творці "радужнава децтва І настаящєва пламбіра" не знищили тодішній цвіт нашої культурної інтелігенції, а їхні кляті нащадки - сьогоднішню та майбутню. Оце болить. І розуміння того, наскільки ж глибоко ця погань змішалася з нами, пустила коріння в нас, пробралася в нашу кров, якщо дивлячись на реалії нашого сьогодення комусь взагалі спадає на думку притягування совковщини чи культури мишебраттів туди, звідки її навпаки потрібно витягнути...

Дякую за відгук! Дуже приємно!

Дякую! Дуже радий, що сподобалось)

Дякую за відгук!

Шановна пані Людмило,
я, звісно ж не автор, але начитуючи цю книгу, мені довелося дещо (хоч, можливо і поверхнево, як може здатися на чийсь погляд) занурюватися у внутрішній світ дійових осіб сеї оповіді. Тож відповім вам я, оскільки перше слово людини після запитань такого роду, у більшості випадків може бути сприйняте як виправдання. "Я не це хотів сказати... Я не так написав... Ви не так зрозуміли". Тож, якщо пан Денис матиме натхнення відповісти, я хочу виступити таким собі "буфером", котрий має на меті привести діалог саме до конструктивної течії. Втім, якщо моя відповідь задовольнить і вас, і автора, я буду дуже радий.
Отже, розпочнемо з цитати з книги:

— Одного мого… знайомого, — я не хотів говорити «друга». Це слово більше не підходило. — Михайло. Ми дружили з дитинства. Разом у походи ходили, разом від дівчат бігали, потім разом за ними бігали… А потім, у двадцять другому, коли почалася велика війна, він… він обрав інший бік. Не той. Ми страшно посварилися. Я назвав його зрадником, він мене- наївним дурнем. Ми не спілкувалися кілька років. А в двадцять сьомому, коли все закінчилося, він знайшов мене. Через месенджер… це такий спосіб спілкування в інтернеті. Коротше, хотів поговорити, помиритися. Сказав, що все це було помилкою, що політика не повинна руйнувати дружбу. А я… я не зміг його пробачити. Я був занадто гордий. Або занадто дурний. Я послав його. А через два роки впав астероїд.

І тепер я наведу свої роздуми.

Сільвер, на самому початку оповіді зазначає, що "коли все почалося" йому було 23. Себто, коли у всесвіті "Сонця" закінчилася війна, йому був 21 рік. А у 2022 році Сільверу, як і Михайлові, мало бути приблизно 16. Хлопчаки, які майже все свідоме життя були разом. І от у цьому віці їхні шляхи розійшлися.
Сільвер говорить, що вони не спілкувалися. Це свідоме рішення, у такому віці відмовитися від спілкування з ровесником, найкращим другом. І я чомусь думаю, що у пам'яті Сільвера всі ці роки зберігалося тільки хороше про Михайла. Про їхнє життя ДО. Окрім того, ми ж не знаємо, а автор не говорить, чому шістнадцятирічний хлопець обрав "інший бік". І от, уже десь аж у 2044 році, через СІМНАДЦЯТЬ років після ТОГО повідомлення у месенджері, Сільвер роздумує, чи не варто було пробачити людині, яку він не бачив так довго. Він УЖЕ прожив не бачачи Михайла більше, ніж йому було на той час, коли їхні шляхи розійшлися. Він пройшов "і крим, і рим, і мідні труби, і повну сраку"... Хіба він не має права озвучити свої сумніви через такий проміжок часу?.. Окрім того, Сільвер у цей час говорить з Софією, відкриваючи їй свою душу, фактично. Свої сумніви і вагання. Шліфуються їхні відносини. І цей епізод, на мою думку показує не те, що Сільвер (чи автор через нього) показує якесь виправдання для колаборантів, а те, що людина, знаючи, що може бути піддана осуду, все одно відкриває свою душу, дозволяючи зазирнути іншій людині у власні сумніви. Тобто, навіть бачачи, що Сільвер аж ніяк не супермен, ми бачимо ще одну його вразливість. І ще одну сильну сторону: він не боїться відкритися іншій людині.

Ну ось десь так я бачу цей уривок.

Залишимо політику в спокої, коли все закінчиться будемо переосмислювати. Ми тут відволікаємось, переключаємося, що теж потрібно робити. Краще підтримаємо нашого талановитого автора, який створює такі гарні книжки. Розсудить тільки час. Дякую всім.

Дякую за відгук! У другій книзі буде більше "сюжету". Та й всього іншого буде більше. І так. Це не фантастика.

Цілком згоден інколи наївності і щасливих випадків аж занадто.

Ну от по продовження до пана Дениса. Тут я нічим не допоможу. А от коли текст уже буде готовий, тоді й настане моя черга.
Костянтин також працює не покладаючи рук. Ось прямо зараз, праворуч від мене, сидить і торохтить по клавіатурі. То сопе, то посміхається... я так розумію - творчий процес рухається.

Дякую. Дуже приємно, що мені довіряють, коли доводиться обирати, що послухати. Це ОГО!!! як приємно :)
Про обкладинку... Сільверу у момент катастрофи було 23 роки... І п'ятнадцять років опісля катастрофи він, разом з іншими, був змушений виживати в одеських катакомбах. Це не додає ні краси, ні здоров'я. Проблеми з харчами, нестача води, вітамінів, ліків... Та навіть отримати той же "сонячний" вітамін - неможливо, бо сонця немає. Думаю, люди за таких обставин будуть виглядати старшими, ніж вони мали б бути на свій вік.
Характеристика Софії як досить сильної фізично дівчини, незважаючи на всі поточні негаразди існування, говорить про те, що спільнота в катакомбах залишалася людяною і добре турбувалася про дітей. Так що з моєї точки зору, обкладинка - відповідна.
Втім... що означає "сильна"? Якщо згадати, що вона "перла" в рюкзаку десяток банок тушонки, то "сильна" вона досить таки відносно. Бо банка тушонки - всього лише півкіла ваги... І навіть Сільверу, чоловікові практично у розквіті сил, ці п'ять кілограмів здавалися достатньо важкими. Може там, звісно, якась інша тушонка була, не знаю, але навряд чи більше 600 грам у банці.
З моєї, суб'єктивної, точки зору і Соф, і Сільвер - досить знесилені люди, які, незважаючи на всі негаразди, вперто рухаються до своєї МЕТИ. Намагаючись встигнути і бути саме там де хочуть, коли сонце зігріє...

Це не політика руйнує дружбу, в особисті переконання, які руйнують родини, А не тільки якусь там примарну дружбу. Бігати разом на дискотеки й за одними й тими ж дівками - це ще не дружба.

Додати категорію "Пригоди" до цього твору?

Дякую, пані Оксано!
Книга мене самого спочатку "насторожила". Здалося, ну що б такого у постапокаліптиці. Проте потихеньку зачепився, а коли, читаючи, почав "програвати" ситуації та діалоги вголос - зрозумів: буду озвучувати (от такий у мене дивний метод вибору книг для озвучування). Озвучив десь годину, але потім захворів і зробив вимушену паузу. Тому почав читати другу частину книги (вона ще не завершена). І дочитавши наявний текст, допер, що я абсолютно невірно озвучував Сільвера. Коли горло більш-менш дало можливість працювати - перечитав усе наново.
Ситуація з лисицею... я спеціально вирішив внести цей звук на основі власного досвіду. Живу я на околиці і лисиці біля двору, та й у дворі - доволі часте явище. Колись сталося так, що я вирішив вийти подивитися, чому собаки ґвалт здійняли. Виходжу на ґанок, а вона сидить метрів за п'ять від порогу, біля колодязя, дивиться на мене і репетує, аж шерсть дибки. Причому і у неї, і у мене :) Мабуть у мене - більше :)))
Я й досі слухаючи цей фрагмент відчуваю мороз по шкірі. Лисиці вони такі. :)))
Стосовно ж обкладинки - це обкладинка від пана Дена. Я, зазвичай, не роблю обкладинок для книг, бо у мене з художньою складовою якось не дуже склалося. Та і точка зору автора на первинне презентування твору, у моєму розумінні просто має бути показана. Я спеціально прошу у авторів обкладинки для аудіокниг і додаю на них лише ватермарки - напівпрозорі знаки, які показують, де розміщено цю копію книги. Їх всього чотири види - для форіду, аудіо.ком, спотіфай та мого сайту.

Дякую. Дуже приємно.